КРАХОТВОРЕЦЬ ЗВЕРХДЕРЖАВИ, або МОЯ ПРАВДА ПРО МИХАЙЛА ГОРБАЧОВА

30/11/2021


Спостереження, особисті  контакти, співставлення  слів і дій дають мені підстави стверджувати: невігластво Михайла Горбачова на посту лідера  Радянського Союзу зруйнувало  крихкотілу світову рівновагу і призвело до загибелі  мільйонів людей. Тризни, поминальні обіди,  сльози суму увійшли  в  побут радянських християн. В радість їм стали навіть принизливі закордонні найми. Розтрощені Ірак, Лівія, Сирія, Афганістан. Бідні азіати й африканці  заполоняють й  ісламізують багату Європу.  З  вічного спокою з докором на свого колегу президента  поглядають безвинно убієнні  Ніколає  Чаушеску, Еріх Хонеккер,  Саддам Хусейн,  Муаммар Кадафі.

Мої   шляхи з Горбачовим зійшлися в Чехословаччині. З  Москви в Посольство СРСР, де я працював радником, надійшла інформація про склад радянської  урядової делегації на урочистостях з нагоди 30-річчя кооперативного руху в ЧССР. Її очолював міністр сільського господарства В. Мєсяц. Я запитав секретаря ЦК КПЧ М. Якеша, який опікувався агропромисловим комплексом, як він дивиться на  підвищення  статусу керівника  нашої делегації з міністра  на  недавно обраного  секретаря ЦК КПРС М. Горбачова?

Він відповів, що від цього престиж і міжнародний розголос про їхню політичну подію    підвищився б, але чи таке можливо?   Раджу йому уточнити думку  Генсека ЦК, Президента ЧССР  Г. Гусака. Наступного дня М. Якеш повідомив, що шефу пропозиція до душі, а мені подяка за ініціативу. Далі я підготував, а Надзвичайний і Повноважний Посол В. Мацкевич   підписав шифрограму в Центр.

У Москві з нами погодилися, і доручили Посольству  (мені) готувати для  Горбачова проект   програми шестиденного візиту і  виступу на урочистому з′їзді.   Після прокольної зустрічі  спецрейсу в аеропорту Праги господарями в присутності радянського  посла і радників  делегацію  розмістили  в резиденції. О 14-й годині передбачалася зустріч Горбачова з дипломатами й акредитованими в Чехословаччині московськими  журналістами. Всі вони, 82 члени партійної організації,  обрали мене своїм  секретарем. Тому Горбачова на прохідній на  територію нашого  представництва    зустрічав посол зі мною.

Ми допитливо придивлялися до молодого секретаря ЦК. Дипломати за покликом, обов′язками й досвідом є вивідувальники чужих істин для своєї батьківщини. За те, щоб пізнати, оцінити й налагодити довірливі стосунки, вони отримують зарплату. Статус недоторканності дозволяє деколи в інтересах справи діяти на межі делікатної вимогливості. Від Горбачова хотіли чути, як він збирається нагодувати радянський народ, бо знали, що Чехословаччина почала самозабезпечуватися  якісним,   доступним народу  продовольством власного виробництва.

Та й добре розуміли, в чому різниця між нашим колгоспом  і їхнім сільськогосподарським кооперативом, спостерігали новітню харчову промисловість і вищу нашої  культуру споживання. Промова почалася з високих політичних нот, з тлумачення  прописних істини сумнівної  теорії наукового комунізму і розвинутого соціалізму.  Через годину по залу прошелестів  подив і гомін.  Мудрий  Мацкевич миттєво  спрогнозував небажаний розвиток ситуації, віртуозно зупинив Горбачова, послався на його втому з дороги і не дозволив  ставити  йому питання.

Зі мною посол  провів гостя за прохідну  до автівки. Постоявши, в задумі, він  сказав: «Хто довірив такому   нікчемі агропромисловий комплекс 300-мільйонної держави?». Ціну життя Володимир Володимирович знав достеменно. Походив із  запорізьких селян, ріс з мамою, закінчив   Харківський  сільгоспінститут, з часом його очолив. Був  міністром сільського господарства і першим заступником голови Ради Міністрів України. Головою Ставропольського і Цілинного  крайвиконкомів, двічі міністром сільського господарства СРСР.  Тепер Брежнєв довірив йому налагоджувати стосунки з новим керівництвом Чехословаччини.

Наступного дня Горбачов виступав перед п′ятитисячною чехословацькою   залою з трьома десятками  іноземних делегацій. Читав цим спантеличеним людям скорочений фрагмент учорашньої антимонії в посольстві. Наш аргументований  матеріал, підготовлений для його виступу,  майже не проглядався.  Дорогою додому Володимир Володимирович довірливо говорив, що мною  в залі ця ганьба сприймалася спокійніше. А він з президії читав в очах людей, якщо, мовляв, у вас такого рівня секретар ЦК, то який же  посол?

Три доби цей ореол посади навколо немічного розуму  я супроводжував по Чехії і Словаччині. В   бесідах з господарями він поступався чи не всім коли-небудь прибуваючим сюди  радянським фахівцям. Я знав усіх перших секретарів українських обкомів партії. Інтелектуальним рівнем і діловитістю кожний з них був  вищим від   того моложавого секретаря  ЦК КПРС.

Через десяток років примхлива доля привела мене у Москву, вже в апарат генсека  Горбачова, а звідти –  у союзне міністерство сільського господарства і продовольства. Опікувався  розвитком  зовнішньоекономічних зв′язків.  Навіч спостерігав, як політики світового штибу  миттєво розгледіли, що цей лідер  СРСР податливий, з ментальністю  необізнаного    селянина. Обплели   його м′якими тенетами,  запаморочили голову   ідеями реконструкції  і осучаснення  нашого  соціального ладу. З гучними гаслами про  застій і перебудову політичний буревій поніс  його і за ним нас   від рятівного берега у чорторий.  

Так, радянська  адміністративно-планова система  в мирні часи  не встигала за   темпами  розвитку західної капіталістичної  економіки і дійсно потребувала оновлення.  Посада моя  зобов′язувала  виконувати доручення і чути наміри секретарів ЦК Ніконова, Лігачова, Строєва, Бакланова, які намагалися посильно нейтралізувати біду людства. Але демократичний централізм компартії глушив навіть  шепіт  свободомислія. Мені довелося слухати  категоричні оцінки  горбачовського віроломства від  його зарубіжних колег  чеха Якеша, румуна Чаушеску, німця Хонеккера.

Більшість нас, апаратників, розуміли, що    чужі «добродії» не стільки допомагали перебудові, як дбали за своє національне  благо. Руками наївного генсека     демонтували потужний Радянський Союз. Відправили в історичний  брухт, здавалося б, вічний ленінсько-сталінський державний механізм. Віртуозно, без жодного пострілу  не тільки позбулися  сильного   конкурента на світовій арені, а  ще й невпізнанно «роздобріли», додали жирку і м′язів. Бо  будь-яким  переможцям  дістаються трофеї і репарації.  А    радянських  людей, колективістів, приватизацією поділили на багатих і бідних.  Ми, товариші, підвищилися в соціальному статусі до панів.  Тепер не товаришуємо, а  пануємо. Усі? 

В грудні 1991 року з першою хвилею репатріантів я повернувся в охоплений  революційними реформами  рідний край. На жаль, тут шашіль, подібний за компетентністю до горбачовського,  підточував підвалини  тільки-но  народженої держави. Мій досвід і прагматизм не вписувався в політичну концепцію нової влади. Президент Кравчук і його сподвижники, більшістю марксистсько-ленінські пропагандисти,  вважали мене «страшним комунякою».

Наш видатний сучасник, письменник Степан Колесник резонно  запитує читачів: «Чи будемо переорювати волю?» Щоб запобігти огріхам орачів, пропоную   нині сущим свою версію    інтронізації Горбачова. Хочу  застерегти нащадків від повторення  подоби горбачовщини. Бо коли мозок  влади вражається епідемією невігластва, то  держава гине і довго страждає народ.   Для нас цей епізод історії особливо  повчальний ще й тому, що Михайло Сергійович і його дружина Раїса Максимівна походять  з  українського кореня. 

Запрошую вас, шановний читачу, виміряти  глибину того унікального коріння.  Народився Михайлик Горбачов  2 березня 1931 року в селі Привольне на Ставропіллі. Батько, Сергій Андрійович Горбачов, росіянин,    до селянської справи беручкий. Мати, Марія Пантеліївна, дівоче прізвище Гопкало, українка, ментальністю і працелюбством йому під стать.   Дід Андрій Мойсейович Горбачов був рядовим  колгоспником.

Життєвий статус  обох родів   визначався по рівню   діда Пантелія Юхимовича Гопкала, вихідця із селян Чернігівщини, старшого із п′яти осиротілих після смерті батька дітей, одруженого з красунею Василиною Литовченко. В надії уникнути голоду і злиднів, молодята переселилися   на південні  родючі  простори. Солдатом  Першої світовою пізнав ази політики. Після громадянської отримав земельний наділ.

Вроджена тяга до  новаторства  й працелюбство  вивели новосела в активісти і  лідери Привільного. Записався в товариство по спільному обробітку землі, 1928 року поступив у члени ВКП(б). Став організатором  і головою  місцевого і сусіднього  колгоспів, а  пізніше завідуючим  райземвідділом.  У діда Пантелія Юхимовича під опікою  бабусі Василини Лук′янівни  й ріс онук Мишко.

Зятя Сергія тесть налаштував  учитися на тракториста  для  машинно-тракторної  станції. А з війни проти німецьких окупантів зять повернувся сержантом, комуністом з двома орденами Червоної Зірки і медаллю «За відвагу». В рідній МТС його  призначили бригадиром тракторної бригади. 

Жнивував Сергій Андрійович на комбайні і брав собі в помічники сина школяра, щоб і  на штани-черевики  заробив, та й підучувався хазяїнувати. Після страшної засухи і голоду 1947 року, дозрівав вдвічі вагоміший   урожай. Очікувалося, що дефіцитний хліб без нормування і пайків поступатиме у  вільний  продаж. Тому на жнивах  зосереджувалося  село і місто, людські руки, техніка і живе тягло.

Хліб, наявність якого визначала успіх  політики і довіру народу  до влади, зібрали до колоска.  Вперше після війни Сталін масово нагороджував мирних трударів. За розподілом урядових відзнак ударникам жнив Медвеженського району  передбачався  орден для працелюбного школяра. Вибір на Мишка Горбачова був поза конкуренцією:  бо  дід Пантелій – голова колгоспу, член райкому, батько Сергій – бригадир МТС, член бюро райкому партії. Тож  орден Трудового Червоного Прапора прикріпився  до лацкану  дев′ятикласника Михайла Горбачова.

Шановний читачу, тепер біографія колишнього генсека, який вщент програв  державу  і гідність волюнтаристу Єльцину,    хамелеонами-візажістами причесана і припудрена. Огляньмо тодішню ситуацію  логічно. Сільська громада, у якій  хлопчина  жив і працював на рівні з  ровесниками, досягав якихось рекордів, не чинив героїчних дій, отримав другу по значимості після ордена Леніна нагороду. Не те, що в селі, в окрузі  влада нікому так щиросердно, за підписом в орденській книжці самого Всесоюзного старости  Калініна,   не дякувала.

Очевидно, що нізащо, ніби авансом. Виникає  питання: тоді ж навіщо?   Селяни прагматизмом заземлені. Здогадуються і тішаться тим, що влада вибрала саме їх для постановки  якогось  політичного спектаклю. Клубний драмгурток взявся за   декорації та поділ   ролей.  На Михайла  примірялися   шати маяка.  У тому його віці ментальність і характер закінчують   формуватися. Переброджені в мозку  колоїди і хрящі вражень від почутого і побаченого, назавжди  розкладаються   по генних чарунках і застигають  скелетом поведінки, який  не змінюється,  а нашаровується досвідом. Учитель  своїх літніх вихованців   впізнає за особливостями  поведінки і суті вчинків, які  є продуктом  педагогіки, учительським товаром на ринку життя. А сивіючі  голови і натоптуваті постаті – зі сфери біології.

Орден відділив  юного Михайла  від ровесників, а для панібратства з дорослими не визріла кебета. Тому його свідомість  формувалася  на віковому проміжку, ніби  на безлюдному острівці в  буянні  юнацької романтики.  Зароджувалася гонитва за міражами. Вірогідно, розсада   генсеківських  ілюзій  застою і перебудови там і  насіялася.     

 На мить віртуально побудьмо сільським учителем. Гордість Ставропілля, орденоносний учень відповідає на трійку. Щоб не ганьбити себе і школу, хіба йому не поставиш четвірку? За рекомендаціями одного з учителів і  директора школи його приймають кандидатом у члени комуністичної партії. Так  безбожниками ігнорувалося оте  застереження  біблійської мудрості: не сотвори  собі кумира, бо бідуватимеш.

Біографи не пояснюють, чому при таких регаліях з  атестатом зрілості, Михайло  до вузу не пішов. Призвали в армію не в артилеристи, танкісти, авіатори, а в   обліковці продовольчого  складу. За рік служби демобілізувався прямо   на студентську лаву  юридичного факультету Московського державного університету імені М.В. Ломоносова, де  1952 року він став  членом ВКП(б).

 

Старт з нечуваним гандикапом: юнак Мишко Горбачов ступив за поріг Привільненської десятилітки  з атестатом зрілості, орденом Трудового Червоного Прапора  і партквитком в кишені над серцем. Біографи генсека і президента Горбачова прислужницьки замовчують, чому феноменальний хлопчина відразу  не прочинив  вузівські двері? Чому його призвали в армію не в артилеристи, танкісти, авіатори, а в   обліковці продовольчого  складу? Чому через рік  служби він демобілізувався прямо   на студентську лаву  юридичного факультету Московського державного університету імені М.В. Ломоносова?

Самоук пропаганди комунізму перевершив  університетського юриста

Михайло, сільський простуватий хлопчина,    протертий армією й  гуртожитком, третьокурсником  одружився із  відмінницею філософського факультету, розумницею і красунею Раїсою Титаренко. Батько її, Максим Андрійович Титаренко, залізничний інженер, родом  з Чернігівщини, а мати, Олександра Петрівна Парада, росіянка, походила із заможних алтайських селян.

Молодятам 1955 року вручили  дипломи з державним направленням, яке зобов′язувало три роки відпрацювати на визначеному місці. Для Михайла це була  Ставропольська крайова прокуратура. Молодий юрист потрудився  там  з 5 по 15 серпня,  написав заяву на звільнення і влаштувався в заступники завідуючого відділом пропаганди і агітації крайкому комсомолу.

Крутий поворот  долі видався плідним.  Михайла Сергійовича швидко став першим секретарем  Ставропольського  міському,  потім   другим і  першим секретарем крайкому комсомолу.     Після двох років завідування оргвідділом  крайкому партії його обрали першим секретарем Ставропольського міськкому КПРС,   1968 року – другим, а 1970 року –  першим секретарем Ставропольського крайкому КПРС. У міськкомі партії він, заочник, ще й отримав диплом агронома-економіста.

Як бачите, Горбачов   за 15 років, пересідаючи з великих  у ще просторіші  кабінети, піднімався     «від нікого  до вище нікуди». До губернатора  краю, до  всевидющого   недремного ока  Москви над земляками. Незбагненний феномен. Він  не перший і, на жаль, не останній, хто злетів на  політичний небосхил у гніздо зоркоокого орла    і засвітився серед      портретів   вождів.

 Із Привільного   до Кремля Горбачова винесли    три  утаємничені    турбулентні течії, що віддавна    підмивають засади  соціального  ладу.

Радянська, та й не тільки, виборча система, схожа на гру влади  з народом крапленими картами

Ілюзія цієї виборчої системи  формувалася потайки тому, що наша  влада побоюється народу, а народ – влади.  На самісінькій її вершині, під  рубіновою зорею Кремля, укорінилася   специфічна  демократія. Туди і там  не обиралися достойніші з достойних,  а  голосуванням оформлювалися «придворні»    перевороти, групові змови, плітки інтриганів.

На моїй пам′яті  Хрущов топтав  покійного  Сталіна, а Брежнєв – живого Хрущова та   мимохідь виштовхав з кабінету  голову Президії Верховної Ради СРСР Підгорного. Змовники підносили  на престол знесиленого Брежнєва,   напівживих Андропова  і  Черненка.   А риба, як відомо,  псується з голови, і   мікроби з її тлінних  останків вражають периферію.

Народна   мудрість огранюється в трудах. Надія Заглада, Герой Соціалістичної Праці, ланкова з Житомирщини,  шість разів обиралася депутатом Верховної Ради УРСР, на    репліку Микити Хрущова до її виступу на великій нараді, що, мовляв, у нас  все вирішує народ,  з усмішкою  сказала:  «Якщо ви  запишете    в бюлетень, то народ проголосує».

Тому й безбарвного  Горбачова на Ставропіллі записували  часто і скрізь.  Тому й ми, українці, три десятиліття, побоюючись і  сумніваючись, щоразу обираємо до влади  красномовнішого здирника. Тільки-но він знімає маску і натягує   владні шати, бачимо нового свого обдиральника.  То виходить, що корінь зла не в дворянах і буржуях, не в рухівцях,  соціалістах і    комуністах,  а глибше...

Псевдопатріоти пристосуванці .  Політичний марафон Суслова

Якщо не упереджено   придивитися до роздмухування політичного буревію, що  декласував  ленінські завоювання   і ліквідував «Союз нєрушімий рєспублік свободних...»,   то  його географічним центром   виявиться...  Ставрополь. А тлінний зародок  за законом революційної наївності  заклав  перший секретар  крайкому партії   Михайло Андрійович Суслов. Шлях на Москву, під Кремлівські куранти цьому  селянському хлопчині з Поволжжя  видався прямим, безперешкодним.  Комітет бідноти, комсомол, робфак, економічний інститут, аспірантура, інститут Червоної професури, лектор  політекономії, заввідділом і другий секретар Ростовського обкому партії, де  завершувалася  кампанія розкозачування і закріпачування Донського Козацтва.

Товариш Сталін належно оцінив  більшовицьку кмітливість Суслова  і в  лютому 1939 року призначив   його першим  секретарем  Ставропольського крайкому партії. У війну з гітлерівцями ставропольці самовіддано  допомагали фронту,  партизанили  в тилах німецьких гарнізонів, дружно  долали наслідки окупації.  В січні 1943 року Червона Армія край звільнила, і    Сталін  призначив  Суслова головою   бюро ЦК ВКП(б) по Литовській РСР з надзвичайними повноваженнями. А ще через два роки –  завідуючим зовнішньополітичним  відділом ЦК.

Секретарем ЦК ВКП(б) з питань зовнішньої політики та пропаганди і агітації Суслова обрали 1947 року.   Він став одним із ініціаторів  боротьби з космополітизмом, наполіг на військовому придушенні інакомислія в Угорщині.  Авторитетні   історики свідчать, що    Сталін вбачав у ньому свого послідовника і напівжартома називав тіньовим генеральним секретарем. На секретарській посаді  Суслов залишався і за часів   Микити Хрущова.

Брежнєв – Хрущов:  поступ на політичний  ринг

Леоніду Іллічу Брежнєву дорога з Придніпров′я   під Кремлівські  зорі  видалася  тернистим серпантином. Секретарем ЦК КПРС його  обрали аж  1956 року. Як на мене, то з першої зустрічі  інстинкт обережності підказував Хрущову остерігатися Брежнєва. Микиту Сергійовича   прислала  Москва очолити ЦК ВКП(б)України 1938 року після суду і розстрілу Станіслава Косіора. В числі  перших хрущовських кадрових справ  було  подання   Дніпропетровського обкому партії про призначення Брежнєва секретарем обкому з питань пропаганди і оборонної промисловості.

Уявімо тодішню  ситуацію. На   кар′єрній сходинці    з′явився  33-річний Леонід Ілліч, місцевий    пролетар,  з гімназичною освітою, дипломами сільськогосподарського техніка й інженера-металурга, пагонами лейтенанта- танкіста.  Знав життя робітників і селян, відчував  потенціал землі, твердь  металу, міць броні, конструкцію двигуна.  Бо ж після   закінчення землемірно-меліоративного  технікуму в ході колективізації  дослужився до посади заступника начальника Свердловського облземуправління.

Мабуть, небайдужість до людських сліз і горя повела  його в студенти Московського інституту сільськогосподарського машинобудуваня. Тільки вижити в  столиці з молодою дружиною Вікторією  не було за що.  З другого курсу  він перевівся на заочне відділення Дніпродзержинського металургійного інституту й почав працювати заводським  слюсарем. Диплом інженера отримав 1937 року. Тоді ж його, директора металургійного технікуму, обрали віце-мером  рідного міста.

А відмашку  Брежнєву стартовим прапорцем мав давати  Микита Хрущов: пролетар з  піврічною освітою в армійській   політшколі.  І тільки за наполяганням  другої дружини Ніни Кухарчук, високоосвіченої більшовички, поступив на   робфак Донецького технікуму, а потім – у дворічну Московську промакадемію, де заприятелював з Надією Алілуєвою, дружиною Сталіна, яка й підняла його на кар′єрний конвеєр. 

Війну  Брежнєв почав       начальником  політвідділу  18-ї  десантної армії й дослужився до   начальника політуправління    Четвертого Українського фронту. На Параді Перемоги в червні 1945 року по кремлівській брущатці    крокував генерал-майором   в ногу із своїм командувачем, генералом армії А. Єременком, луганчанином.  

Після закінчення  війни  Брежнєв очолював    політуправління   Прикарпатського військового округу, проживав у Львові. Тоді над Україною нависло   чорне крило голоду, бо нищівна засуха спалила посіви.  Зруйноване   виробництво і втрата   робочих рук, голодні інваліди, старики,  вдови і  сироти стали  безпорадними.  Сталін відсунув Хрущова у Раду Міністрів  і   призначив Л.М. Кагановича першим секретарем українського ЦК з  дорученням забезпечити весняну посівну компанію. Бо його  організаторські здібності проявилися на  будівництві Московського метрополітену, названого при пуску іменем  Кагановича. Лазар Мойсейович  забезпечив  весняний посів і відбув  до Москви.  Хрущов повернувся в  лідери  українських більшовиків. 

Тепер не згадати, з чиєї ініціативи    аграрника Брежнєва 1946 року   обрали першим секретарем Запорізького обкому партії, а через рік – Дніпропетровського, ще через два –  першим секретарем ЦК Молдавії.  Після бесіди у Сталіна в жовтні 1952 року на ХІХ з′їзді КПРС Брежнєва обрали секретарем ЦК  і кандидатом в члени Президії ЦК КПРС. Та відразу після смерті Сталіна  кадрову «помилку» вождя виправили.  Брежнєва  звільнили, бо він   не вписувався в команду соратників по боротьбі з   царською охранкою  і ворожими   владі співвітчизниками. Та й некрополь під кремлівською стіною його ще не цікавив. Прохання Брежнєва повернутися в Україну Маленков відхилив і призначив його    заступником начальника політуправління Міністерства оборони уже  генерал-лейтенантом.

Траурний залп покійнику Сталіну, переможний постріл  Хрущову

Сталін  1949 року відкликав Хрущова  на керівництво Москвою і областю.  Першим секретарем ЦК ВКП(б)У  і членом  Президії ЦК ВКП(б) призначив  уродженця Чернігівщини, гірничого інженера Л.Г.   Мельникова, якого після похорону Сталіна за ініціативою Берії  звинуватили в антисемітизмі, звільнили зі всіх посад «за грубое искривление ленинско-сталинской национальной политики»  й відправили послом у Румунію.

Опального Мельникова на посаді першого секретаря ЦК ВКП(б) України змінив  О.І.  Кириченко, якого  призначив М.С. Хрущов, тоді перший секретар ЦК ВКП(б). В останній день життя  Сталіна, 5 березня 1953 року, пленум ЦК  ВКП(б) обрав Микиту Сергійовича  секретарем ЦК і створив управлінську   трійку –    Хрущов, Маленков, Булганін . Засідання секретаріату ЦК доручалося   вести Хрущову. По-кремлівськи призвичаєні   до других ролей   Маленков і Булганін не встигали  за активним   Хрущовим.  А той віддавна усвідомив, що влада не дається, а береться переможцем, як трофей і нагорода.

Єдиним  своїм конкурентом на вході у   сталінський кабінет Хрущов   вважав Берію. Лаврентій Павлович   на  похороні Сталіна виголосив прощальну промову. На  спільному засіданні пленуму ЦК, Ради Міністрів і Президії Верховної Ради його призначили першим заступником голови Ради Міністрів і міністром внутрішніх справ. До МВД  приєднали  і міністерство державної безпеки. Берія   за  два тижні змінив керівників силових структур у всіх республіках і регіонах та форсовано розробляв  програму реформування внутрішньої і зовнішньої політики СРСР.

Хрущов розумів  неминучість смертельного  поєдинку.  Знав, що Лаврентій в Єревані  під час допиту застрелив першого секретаря ЦК ВКП(б) Вірменії А.Ханджяна. Що  Лаврентій у Тбілісі  був причетним  до отруєння приятеля Сталіна, лідера  Абхазії   Н. Лакоби.     Нейтралізувати  силу внутрішніх військ могла тільки армія, тому до  складу Президії ЦК Хрущов   ввів маршала Г.К.  Жукова.    Берію 26 червня  1953 року запросили в Кремль на засідання й заарештували, а   23 грудня  розстріляли.

Пленум ЦК 7 вересня 1953 року обрав Микиту Сергійовича  Хрущова першим секретарем ЦК ВКП(б).  Перед суспільством замерехтіло  політичне потепління. У січні 1954 року із складу Росії Кримську область  передали Україні, щоб прискорити забезпечення  півострова дніпровською водою. Будівельники  закінчували Каховську ГЕС і розпочинали  прокладання  Північно-Кримського каналу.     Президія ЦК ВКП(б) підтримала пропозицію Хрущова про освоєння цілинних земель для додаткового виробництва 15 мільйонів тонн зерна.

Маленков, Молотов і Ворошилов виступили проти  інвестицій в безлюдні   степи, пропонували  зосередити ресурси і сили  на впорядкуванні  європейських угідь. Хрущов відчув першу остуду: при головуванні Сталіна вільнодумство каралося, і  всі рішення приймалися одностайно. Він вірував не стільки в мудрість і прозорливість вождя, як в непогрішну могутність  успадкованої від нього посади.

Намагаючись наблизити управління до територій, Хрущов  розчерком пера міністерства замінив  раднаргоспами. Поділив партію на селянську і промислову. Парткоми  підпорядкував галузевим управлінням. Примушував  сіяти  теплолюбиві  кукурудзу і горох у холодних краях.   Категорично повчав   митців, літераторів, художників.      Ряд його ініціатив перетворювалася не в справи, а в примітивні  гасла.  Його розуміння  демократії  межувало з  волюнтаризмом. З полиць магазинів зникав хліб,  невдоволення народу  наростало.   

Чаша терпіння переповнилася в червні 1957 року. Чотири доби на засіданні  Президії ЦК обговорювалося питання про звільнення Хрущова з посади першого секретаря ЦК. І тільки за категоричним  наполяганням маршала Жукова це  рішення перенесли на розгляд пленуму. А там прихильники Хрущова перемогли. Антипартійну групу  Молотова, Маленкова, Кагановича і  Шепілова вивели із членів  ЦК  і виключили з партії.

Восени Хрущов, остерігаючись безперечного авторитету  маршала Жукова серед  народу і влади,  понизив його до командувача Уральським військовим округом і відправив подалі від Москви,  у тиловий Свердловськ.  Міністром оборони призначив одесита, маршала Р.Я.  Малиновського, зобов′язаного  йому не лише кар′єрою.  Родіон Якович  командував Південним фронтом, війська якого загинули в  оточенні  під Харковом. Замполіт, бригадний комісар І. Ларін, приятель Родіона  з дитинства, застрелився, залишивши   передсмертну записку закликом:  «Да здравствует Ленин!» Сталін відчув  роздвоєність у  командуванні фронтом. І тільки прохання та гарантія  члена військової ради   Хрущова пом′якшили вирок:  Малиновського лише понизили до командуючого   армією. Свого рятівника   він пам′ятав усе життя. 

Хрущов 1958 року призначив на     посаду секретаря  ЦК КПРС із спеціальним статусом і функціями другого секретаря О.І. Кириченка, який де-факто,  став його  першим заступником, його   правою рукою. Микита Сергійович так віддячив   йому за категоричну  підтримку на переможному пленумі ЦК.   Олексій Іларіонович вважав свою кремлівську  посаду всенародно шанованою, функції безмежними, а такту і культури у спілкуванні він, з дитинства сиротина і наймит, не надбав.     Через два роки Хрущов отямився. Його права рука не творила добро, не єднала товариство, а трощила чужих і своїх. Тому Кириченка з Москви відправили в Пензу    директором  дизельного заводу.

В історії залишилися такі спогади про нього.

Коли О.І. Кириченко був першим секретарем Одеського обкому партії і членом ради військового округу, командуючий округом маршал Г.К. Жуков  в мемуарах написав:    «С точки зрения общей культуры Кириченко был примитивным. Я поражался и недоумевал, чем он мог заслужить у Хрущёва столь дружеское к себе отношение»[10]

П.Ю. Шелест у своєму щоденнику помітив: « Я його трішки знаю, працював під його керівництвом – характер у нього був нелегкий, деколи легковажний  і гарячкуватий, але не підлий».

В.Ю. Семичастний, уродженець    Дніпропетровщини,  тодішній  голова  КДБ СРСР відзначив: «А.І. Кириченко  в часи безроздільного хазяїнування  на Україні засвоїв  диктаторський тон, який іноді переходив у грубувато-хамський, і з цими замашками приїхав у Москву».

 Син Анастаса Івановича Мікояна Серго   згадував як  Кириченко, вважаючи себе другою особою влади, підвищеним тоном вимагав   виконувати всі його розпорядження.  Анастас  Мікоян пророче  зупинив  його  словами: «Якщо ти й надалі будеш себе так поводити, то швидко станеш останньою  людиною в партії».   

Зупинка кінцева: літерний квиток закінчився

В оточенні Хрущова не залишилося осіб,  які  скептично запитували «навіщо?»  Їх місця займали  оптимісти з бравурним «віват!» За десятиріччя на його грудях золотом засяяли  три  зірки Героя Соціалістичної Праці та зірка Героя Радянського Союзу.    Народ прозрівав і дивувався тому, що на троні    «Вашего Высочества» виразнішав  «дядько Микита з   Калинівки».  Микита Сергійович сам згадував, коли   батько брав його     на Донбас заробляти на коня і плуга, то наставляв: «Не забивай голову науками. Навчись  хоча б   рахувати до тридцяти, бо більше тридцяти рублів твій труд не оцінюватиметься».     

Хрущов у западні: крона впала

Хрущов, захопившись  перетасовками внутрідержавної влади і  «кузькиной матерью» в зовнішній політиці, все частіше      ігнорував   порадників, а всіх  розрадників відсторонював, забуваючи, що  прогрес людства рухає  єдність протиріч. Тому й не помічав, що  секретарі ЦК Брежнєв і Суслов свого першого секретаря уже відтісняли в небуття, обережно, не наминаючи боки і не наступаючи на мозолі.  Не помітив підступну   каверзу з   призначенням   завідуючим  сільськогосподарським відділом ЦК КПРС  Кулакова, щоб сформувати   команду загонщиків. У  апараті ЦК її очолив  саме Кулаков, в  апараті Президії Верховної Ради – Черненко.

Коло протидії звужувалося. Згадується, як  Володимир  Мацкевич, посол у Чехословаччині мені, раднику посольства,    довірливо розповідав, що  з ним, опальним за хрущовських часів міністром сільського господарства СРСР,   говорив особисто голова Президії Верховної Ради СРСР Леонід   Брежнєв, показуючи на портрет Микити Хрущова,  запитував: «Чи голосуватиме він за зміну в такому-то колгоспі  такого-то голови?»

У западню Микита Сергійович  ступав   кроком  праведника, не прогинаючись. Там його і приборкали. Пленуму ЦК 14 жовтня 1964 року тільки й залишилося    «Задовільнити  прохання  Хрущова М.С.  про звільнення від обов′язків  Першого секретаря ЦК КПРС, члена Президії ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів у зв′язку з похилим віком  і погіршенням стану здоров′я». Поет-класик в  газеті «Правда» без вагань надрукував:  «Насмешили всю Европу, Показали простоту. Десять лет лизали жопу, Оказалось что не ту. Мы живем забот не зная, Гордо движемся вперед, Наша партия родная Нам другую подберет».

Варто згадати, чи не найстійкішим  соратником   Хрущова був   Л.М. Єфремов. Леоніду  Миколайовичу колишньому    голові Куйбишевського облвиконкому, першому   секретарю Курського і Горьківського обкомів партії   Хрущов   довірив  посаду першого заступника  голови Бюро ЦК КПРС по РСФСР, яке очолював сам. Так  Єфремов став його   політичним намісником  по Росії.  В грудні 1964 року  Єфремова звільнили від хрущовських повинностей і  навіщось    «обрали» першим секретарем Ставропольського крайкому партії. Відправили з Москви   під  пильний  нагляд команди  Суслова.

У поділеній переможцями   владі в  опікунах  Горбачова з′явилися  три  члени Політбюро

Брежнєву – дісталася посада генерального секретаря ЦК КПРС, який формує концептуальну  лінію партії  й  зовнішню політику держави.  Суслову  до  секретарської посади  додали непередбачені партійним статутом функції другого секретаря. Він мав  головувати  на засіданнях секретаріату, опікуватися  Російською Федерацією і контролювати внутрішню політику.    Черненка приладили в резерв на  генсека, Кулакова – обрали секретарем і членом Політбюро ЦК  КПРС. 

А щаслива доля ще ширше усміхнулася  Горбачову.  Його приятелями й  опікунами стали  три члени Політбюро – Суслов,  Кулаков і Андропов. Декілька слів про утаємничену  біографію Ю.В. Андропова. Народився він 1914 року в  станиці Нагутська Ставропольської губернії в сім′ї  залізничного інженера і вчительки музики. Материн тато, фінляндський єврей Карл Фікенштейн,  у Москві на Луб′янці мав магазин «Ювелирые вещи». Юрій Володимирович   закінчив Рибінський технікум водного транспорту, де   секретарював у комітеті комсомолу. Після радянсько-фінської війни секретар ЦК КПРС  Отто Куусінен висунув   Юрія на посаду першого секретаря ЦК ВЛКСМ новоствореної Карело-Фінської Радянської  Соціалістичної Республіки, сприяв нагороді підопічного комсомольця  орденом Трудового Червоного Прапора та просуванню  по кар′єрних ступенях.

Єфремову, який відразу після прибуття у Ставрополь помітив  нікчемність, безперспективність крайкомівського заворга,   тактовно  нагадували про    «хрущовство».   Вже 1966 року в столиці визріла  пропозиція зробити заворга генералом,   начальником Ставропольського  крайового управління КДБ. Але начальник союзного  КДБ  В. Ю. Семичастний насмілився кандидатуру відхилити.  Горбачов очолив міськком партії. А  Володимира Юхимовича звинуватили, що не достежив за донькою Сталіна, яка не повернулася з поїздки в Індію, і відправили в Київ  заступником голови Ради Міністрів Української РСР. Трудовий шлях він закінчував  заступником  голови Правління товариства «Знання». Начальником КДБ СРСР призначили Ю.В. Андропова.

Через два роки Горбачов  зайняв  крісло другого секретаря крайкому.  А  1970 року Єфремова призначили  першим  заступником  голови Державного комітету з науки і техніки, а Михайла Сергійовича Горбачова обрали першим секретарем Ставропольського крайкому партії, на посаду, яку у свій час займали Суслов і Кулаков.

 

Закінчення готується

 

Наш кор.






 












индекс 01001, г. Киев ул. Крещатик 42-А, офис 13, телефон/факс 483-32-57
Электронная почта: natalia-vitrenko@ukr.net. Мобильный телефон: +380637463033
Пресс-cлужба ПСПУ
Электронная почта: press@vitrenko.org, pspu-post@ukr.net телефон/факс (044) 489-58-95